ВТЕЧА ВІД БОЛЮ…
Писати літературно-критичні статті про художні твори – справа нелегка, ще й часто невдячна. А рецензії на твори автобіографічні – річ узагалі складна. Це наче йти по тонкій межі, інтуїтивно знаходячи її поміж авторським вимислом і реальною життєвою основою твору… Боячись оступитися… Помилитися… Зробити комусь боляче…
В автобіографічних творах автор зазвичай начебто й залишається самим собою, однак обов’язково, так чи інакше, «грішить» художністю та домислами… Що б хто не говорив, а я ніколи не зраджу власній думці, що біографічні твори – теж вигадані (більшою або меншою мірою). Неможливо повністю відділити художній талант письменника, його особисте вміння гри з читацькою уявою від подієвої основи, фабули твору, нехай навіть твору автобіографічного… І власне, балансуючи десь посередині, літературний критик намагається дати об’єктивну оцінку. Та, погодьтеся, не завжди йому це вдається. Тобто не вдається виконати свою роботу філігранно. Інколи виходить навіть дуже “не дуже”…
Річ у тім, що критик не завше може прощупати цю золоту середину істини. І чим більше автор талановитий, тим важче критикові об’єктивно проаналізувати твір. Інколи фантастичні історії, що мають місце в автобіографічних творах, настільки майстерно й реалістично змальовані, що читач сприймає їх за чистої води правдиві події. А насправді… А як же є насправді?..
Отже, навіть якщо перед нами – автобіографічний твір, пам’ятаймо, що, перш за все, це твір – літературний.
Роман Миколи Адама “Вільний птах” є частиною трилогії “…І придбай цей дім”. Трилогія складається з трьох романів: однойменного, що дав назву трилогії, а також романів «Адаптація» і «Вільний птах». Найперший із них, «…І придбай цей дім», вийшов у світ 2020 року у видавництві «Чотири чверті» (Мінськ). Цей же роман, а також наступний, «Адаптація», свого часу публікувалися у часописі «Полымя».
Автобіографічний роман “Вільний птах” відомого у широких літературних колах білоруського письменника Миколи Адама –насамперед про перемогу людини над самою собою, про її звитягу над обставинами й, інколи, навпаки – обставин над людиною… Це твір – про жорстоку й нерівну боротьбу смерті та волі до життя. Як ви гадаєте: що або хто зрештою переможе?..
«Вільний птах» вражає щирістю та загадковістю водночас. Таке собі поєднання непоєднуваного: наче й оголює автор перед читачем всю свою душу, але тим часом тримає його, читача, на відстані витягнутої руки… Тобто у тексті відчутні чітко розставлені особистісні кордони. Добре це, а чи погано – я судити не можу. Ба більше, думаю, що навіть сам автор не помічає за собою цієї своєї авторської манери.
Роман «Вільний птах» – це насамперед втеча від особистісного болю. Це та сповідальна щирість, яка, в будь-якому разі, болітиме читачеві інакше, аніж самому оповідачеві (нагадаю: розповідь у романі ведеться від імені першої особи). Це ті події, про які зазвичай не говорять, а намагаються перерости і поховати в собі, як живе пекло. Однак автор, не шкодуючи себе, розкопує його, це пекло, в собі… Навіщо? Аби звільнитися. Аби відпустити минуле і стати нарешті птахом вільним…
Інтригує початок роману. Він повністю поглинає увагу читача.
«10 кастрычніка 1997 года я памёр…” – Микола Адам, на мою думку, скористався дуже вдалим прийомом маніпуляції читацькою увагою. Хоча це (зокрема цей трагічний випадок) далеко не авторська гра – а реальне життя прототипа головного героя твору…
Поява головної героїні – теж досить таки ефектна – такий собі феєрверк на тлі буденного існування молодого і перспективного студента Миколи… Вона з’являється саме в той час, коли хлопець, здавалося б, ледве не втратив УСЕ… Натомість герой здобуває значно більше – не лише життя, але й особисте щастя… Настя дуже вродлива: і зовні, і душею – наче ангел в людській подобі. Вона оточена ореолом загадковості, що надає окремим подіям роману особливого шарму. У читача навіть мимоволі виникає логічне запитання: чи ж реальна ця героїня? Наскільки реалістично Микола Адам зображує кохання свого життя? Але особисто я автору вірю…
Анастасія – яскрава, непересічна особистість. Її життя – завуальоване таємничістю, вуаль з якого дівчина не знімає навіть перед коханою людиною. Настя досить часто, ледве не щодня, змінює власний образ (стиль одягу, навіть колір волосся), не відкриває перед коханим багатьох секретів свого життя – чим прив’язує Миколу до себе міцніше за будь-які земні кайдани…
Наскрізною червоною ниткою проходить крізь роман тема кохання головних героїв – тема світла і водночас трагічна… І певною мірою тема приземлена – але рівно настільки, наскільки земною є обраниця юнака…
Хочу підкреслити вміння автора ненав’язливо і в той же час дуже майстерно змальовувати характери своїх персонажів. Наприклад, образ Каті зображений не менш яскраво, аніж образ Анастасії, хоча Катя присутня у житті автора не так і багато часу… ” Потым я даведаўся, што Каця пераходзіла, як сцяг перамогі, з рук у рукі дасведчаных і не вельмі знаўцаў інтымных зносін, аднак ахвярай сябе не лічыла, хутчэй Клеапатрай з той, аднак, розніцай, што не забівала партнёраў пасля праведзеных разам начэй, а забывала і ніколі нікому другога шансу не дазваляла… ” І все. Яскраве метафоричне порівняння – яскравий образ. Образ, який запам’ятовується… (Дарма, що він негативний, хоча й змальований з особливою любов’ю.)
Не менш яскраво зображена в романі і Ая (чого варті вже одне її ім’я та типово японська зовнішність).
Майстерно й деталізовано виписана і лінія Настиної бабусі (одна з найцікавіших сюжетних ліній, до речі). Про неординарне життя цієї героїні, на мою думку, можна було б написати цілу книжку. (Що я автору наполегливо раджу. Адже події відбуваються в Німеччині, у далекому воєнному минулому – тому безперечно зацікавили б читачів…) Чому саме Настина бабуся стала об’єктом пера письменника? Тому що її доля нерозривно пов’язана з долею головної героїні, і навіть певним чином пояснює вчинки Насті…
Окрема проблематика твору – бездуховність і ницість білоруської міліції. Мені тяжко це коментувати. Але її звірство – вражає… І де кінець цій кричущій несправедливості – запитання лише до нашого майбутнього…
Характер самого ж головного героя (він же автор-оповідач) розкривається як через драматичні історії кохання (драматичніші яких годі й уявити), так і крізь призму подій його особистісного та соціального росту, – постійного навчання чомусь новому, що часто є до болю чужим вразливій душі письменника. Я, як людина творча, дуже глибоко розумію цю тему – проблему реалізації “інакших” у світі “звичайних”…
Так, тема професійного вибору і самоозначення в соціумі – одна з наскрізних у романі, хоча й нерозривно переплетена з любовними колізіями… Якщо уявно провести графічну криву самопочування головного героя, то можна чітко помітити, що вона спочатку стрімко йде вгору – від «другого народження» Миколи опісля тяжкої травми і до відчуття себе взаємно закоханим та реалізованим у певній професійній сфері. А потім же графічна крива духовного стану оповідача так же швидко (навіть набагато швидше) падає – і падає до позначки “мінус”… Чому так відбувається? Тому що герой втрачає найголовнішу опору в своєму житті – кохану дівчину Анастасію… З її ім’ям були пов’язані чи не абсолютно всі вияви щастя молодого чоловіка у певний період свого життя…
Дивно, але смерть Насті не є кульмінаційним моментом у творі… Найперша і найяскравіша кульмінація – це момент прозріння головного героя роману – дещо запізніле викриття таємниці Анастасії…
Другий же, хоча і менш яскравий, кульмінаційний момент – зрада Миколою своєї покійної коханої з її найкращою подругою – до того ж у першу ж ніч опісля поховання дівчини… Втім, думається мені, що тут, скоріше за все, присутня авторська вигадка. Гадаю, автор навмисне намагається очорнити ім’я головного героя — крізь навмисне гіперболізоване художнє зображення «его» Миколи показати його власну жалюгідність на тлі світлого ангелоподібного образу Насті… Це, свого роду, такий спосіб каяття автора…
З набагато більшою переконаністю я вірю у третій кульмінаційний момент роману – зустріч головного героя з вовчицею та вовченятами в лісі… І хоча здоровий глузд, напевно, підкаже читачеві, що вірити в подібні речі не можна, – тим не менше, я вірю автору уже на рівні власної інтуїції. Зрештою, далеко не все в цьому світі піддається раціональному поясненню. Ірраціональне іноді відіграє значно більшу роль у сфері деяких наших життєвих обставин, які, наче вдалі або не дуже вдалі партії шах, ведуть себе досить дивно у цій непояснюваній грі, що має красиву назву – “Життя”…
А найбільше, аж до глибини серця, вражає розв’язка роману – зустріч Миколи з покійною Настею, побачення у цьому ж (!) часопросторі… І саме ця зустріч стане своєрідною точкою відліку — початком нового духовного росту героя… Але чому??? Це намагання виконати останнє прохання коханої? А чи банальне дещо запізніле усвідомлення сенсу цього короткочасного життя?..
Відповідь, сподіваюся, читачі знайдуть на сторінках наступних творів автора, бо в цьому романі її поки що немає. Особисто ж для мене відповіді на подібні питання про сенс людського існування найчастіше відлунюють словами Ліни Костенко: «Зробити щось, лишити по собі, а ми, нічого, – пройдемо, як тіні…»
Зауважень до роману небагато. Наприклад, якби я була творцем цього твору, я би розділила текст на розділи і дала б кожному з них окрему назву – задля яскравішого впливу на читача… А також, як на мене, головний герой роману якось аж надто “легко” переживає сам факт смерті коханої жінки… Звісно, людські почуття у справжньому горі мають властивість німіти (суджу по собі…), та все ж… А можливо, має право на життя й інша моя версія: автор просто боїться оголити свою душу повністю – і начебто тим самим показати нам, читачам, свою слабкість…
Але це аж ніяк не є недоліком роману. Скоріше навпаки. (Адже сучасні читачі, в силу нових життєвих обставин, не люблять зайвих сентиментів…) А ще неможливо не помітити, що герой падає у прірву поступово. Це свідчить про істинну глибину страждань, яких ніколи не побажаєш навіть найлютішому ворогу… Якби мене попросили дати цьому твору другу назву, я, не вагаючись, назвала б роман «Втеча від болю, або Мелодія зранених крил…» Адже недаремно на сторінках книги головний герой асоціює себе з одиноким птахом…
Захоплююся автором як людиною. Так чи інакше, більшою або меншою мірою кожен літературний твір несе на собі відбитки душі письменника, сліди його серця. І, якщо у творі серця немає, то такий плід мистецької уяви, на мою думку, зазвичай просто нецікаво читати… А роман Миколи Адама (як і інші його твори) я більше, аніж рекомендую. Його творчість – справжня, жива, має власні ауру, серце і кровообіг…
Юля Полісянка, письменниця, учасниця НСПУ, Товариства письменників і журналістів України.
Адкрыты ліст Міколу Адаму.
Вітаю, спадар Мікола! Пачытаў ваш раман “Вольны птах”. Прызнаюся, калі адкрыў спасылку і пабачыў вокладку, хацеў закрыць. Сёння, калі ШІ генерыруе што заўгодна, цягнуць во такія карцінкі і ставіць іх на вокладкі сваіх твораў проста пошла. Таму я тут за тры хвіліны сгенерыраваў нешта і паставіў сваю. Але, калі вы супраць, то я памяняю, канешне.
Усё ж тэкст пачытаў. Давайце дамовімся так: быццам я – ваш рэдактар. Вы мне паабяцалі 100500 рублёў, вось я пачытаў першы раз, агулам і пачынаю выказваць заўвагі. Дамовіліся?
Значыцца… Вельмі добра, што вы аддалі твор на рэдагаванне. Бо няма такога аўтара, якому б не быў трэба рэдактар. Я пакуль не кажу пра істотныя заўвагі, пачнём з простых памылак. Напрыклад такіх, як “па жаданню, па целу…”. Вы ж ведаеце, што ў нас па жаданні, ніяк іначай. Такія рэчы вельмі рэжуць вока. Ну, і іншыя…
Цяпер пытанне глабальнае. Што ў вас за тэкст? Мастацкая проза ці аўтафікшн? Вызначыцеся, бо для мастацкай прозы тут многа сапраўдных імён і падзей, а для аўтафікшну не стае добрай структуры. Пра што я? Пра даты, раздзелы, часткі, нейкае упарадкаванне.
Але будзем лічыць, што ў вас мастацкая проза (з улікам ваўчыцы і фіналу). І тады я буду казаць пра вашага героя.
Ён у вас самазакаханы эгаіст. Ён просіць, ён крычыць крыкам: любіце мяне, цаніце, я – харошы і таленавіты. Я так шмат цярпеў, мяне так білі – усе білі і заўсёды. Герой занадта часта згадвае нейкую схаваную ў ім геніяльнасць, падкрэслівае ацэнкі сваіх вершаў іншымі людзьмі… Так, гэта важна. Але вось што цікава: няма рэакцыі героя на тую хвальбу ад старэйшых. Ні здзіўлення, ні ўдзячнасці. То бок, герой мяркуе: так і трэба. Абавязаныя.
Прыклад? Вось:
Я апынуўся ў групе Алеся Пісьмянкова, які назваў мяне Чайльд-Гарольдам пасля прачытаных мною вершаў. Перад тым, як чытаць, я прызнаўся, што трапіў на злёт падманам, бо ўсё роўна праўда вельмі хутка пра сябе б заявіла, да таго ж патрэбна было назвацца. Ніхто мяне не ўпікнуў, не асудзіў, не прагнаў з аўдыторыі, наадварот. Алесь Пісьмянкоў нават падзякаваў, бо мой учынак дазволіў яму пазнаёміцца са мной, даведацца, што я такі ёсць на свеце. Янка пасля казаў, што Вользе Іпатавай спадабаліся мае вершы.
Ніякай рэакцыі на гэта ў героя. Мне – дзіўна.
Не веру ў каханне галоўнага героя. Сяброўка Насці дакладна сказала: залежнасць ад сэксу, больш нічога. Так, ваш герой перажывае, у яго там і памяць прападае (у патрэбныя моманты, трэба сказаць), яго на кавалкі знутры разразае, галава як вулкан гатовая узарвацца. А ці дарыў ён дзяўчыне кветкі? Вось проста так ішоў бы – купіў букецік у бабулькі якой?
Што ён даў дзяўчыне, крамя сэксу?
Каханне – ў дзеі. Іншага не бывае.
Самазакаханасць героя і ў тым, што вакол сябе ён бачыць толькі чорнае. Страшныя дні і ночы ў інтэрнаце… Няўжо на філфаку не было нічога ўвогуле цікавага? Не вучылі там пісаць раманы? Дык гэтаму нікога не вучылі і нідзе. Страшная армія. Увогуле, усё страшнае. Свет без святла. Хіба што сустрэчы ў рэдакцыі Першацвету, але і там герой – без пачуццяў. Ну так жа? Хіба яго ўзрушвае нешта? Ён расказвае, як узрушваюцца іншыя, а сам – назіральнік.
Дарэчы, мне цікава, адкуль герой ведае так добра пра 37-ы? Не раз згадвае, і пра паэтаў расстраляных. Але ж – гэтыя веды аднекуль прыйшлі?
Дзе рост героя? Ён атрымаўся вырваны з пэўнага часу, адразу такі вось – і ён не мяняецца. Застылы. Ягоныя ўчынкі – толькі дзеля сябе. Ён не бачыць і не чуе нічога, крамя хіба забаронаў на сэкс ад дзяўчыны. Ён дзейнічае толькі на сваю карысць, ён пазбаўлены і пачуцця сарамлівасці ў гэтых выпадках. Напрыклад, знайшоў і спакойна пачытаў дзённік старой жанчыны, Насцінай бабулі. Пытаўся дазволу? Не, канешне. І ніякіх згрызот сумлення… Помніце:
Тое-сёе ўсё ж пра Насцю высветліць удалося. Я знайшоў дзённік яе бабулі і вельмі ўважліва прачытаў яго. І хоць інфармацыі аб унучцы бабуля вылучыла не так шмат месца ў сваіх запісах, як хацелася б, я быў удзячны ім.
А герою не прыходзіла ў голаў, што калі дзяўчына нешта хавае ад яго, значыць: не давярае. Мабыць, былі падставы?
Карацей, герой ваш асаблівай сімпатыі не выклікае. Ну, гэта асабіста ў мяне, канешне.
Асобна вось пра што. Вельмі цяжка чытаць. Па той прычыне, што ў вас з-за любові да свайго героя апісаны літаральна кожны ягоны крок. І нават калі па патрэбе ў туалет схадзіў – напісана. Далей: нейкае хваравітае амаль жаданне усё з нечым параўнаць.
Вы думаеце, мне сапраўды цікава, як там перакочвалі шпулі з паперай у друкарні? У вас на толькі гэты адзін момант – 150 слоў, тысяча знакаў!
І такіх момантаў – дзясяткі. Што яны мне, як чытачу даюць? Ствараюць атмасферу? Далёка не заўсёды. Згадаю вам словы аднага майстра-пісьменніка, які казаў: кожны сказ, кожнае слова павінны быць толькі тады, калі яны выконваюць адну з двух задач: альбо раскрываюць сутнасць вобразу, альбо служаць дзеі. А вы ж пра тое, як герой здаваў іспыты для атрымання пасведчання, ці не дзве старонкі расказваеце. Пра што гэта гаворыць? Чытайце вышэй: ваш герой зацыклены на сабе. Цалкам. Сусвет круціцца і існуе таму, што існуе герой.
Пра недакладнасці пагаворым, не пра ўсе, пра асобныя.
Помніце пра мост і Кацю?
Прынамсі, у Каці з вадой склаліся менавіта такія стасункі. Праз дваццаць гадоў на гэтым мосце адбудзецца крывавая трагедыя і вада спажыве яе, засмокча ў сябе, бы твань, бо сама застанецца несупакоенай, бо справядлівасці няма, не было і ніколі не будзе…
Вось гэта “вада спажыве яе” – хіба не пра дзяўчыну? Я, шчыра, прачытаў адразу менавіта так і жахнуўся: што ж вы так пра чалавека – “бы твань”. Але далей чытаю, другі абзац, трэці, вяртаюся… А Божа, вы пра нейкую іншую трагедыю, якую спажыве вада… Гэта ад жадання вось такіх “лірычных” адступленняў, якіх таксама процьма, і далёка не заўсёды яны апраўданыя, не заўсёды працуюць на тэкст, вы “мудрствуете”.
Помніце пра першы сэкс героя з Кацяй? Цытата:
я гладзіў Кацю ад макаўкі да сцёгнаў адной рукой, у другой трымаў цыгарэту і выдыхаў дым ад яе дажджу ў твар. Каця па-кацінаму вуркатала, ажывала, выгіналася, уціскалася сваім прыўкрасным целам у маё, кашчавае, рабрыстае і вуглаватае. Адчыняла дзверы ў свой храм, аднак не дзеля таго, каб маліцца ў ім, а каб дазволіць уладарыць ім. Праўда, раіла не спяшацца, шаптала, што нікуды не ўцячэ ад мяне, і кусала вусны ў жаданні стрымаць гукі, што нястрымнай плынню несліся з нутра. Нашы подыхі перапляліся, як ліяны ў джунглях, і разам з пацалункамі нагадвалі, напэўна, знакі бясконцасці.
Ну, тут ужо прабачце: курыць падчас сэксу, хай сабе і ў той позе, калі ты ляжыш знізу, гэта… ну, не падбяру слова. І як дзяўчыне цалавацца з хлопцам, калі той курыць?
Дарэчы, дым ад яе – гэта ад чаго? Зноў перачытаў тры разы: “дым ад яе дажджу ў твар”. Ніколі твару дажджу не бачыў… Выдыхаецца не дым ад цыгарэты, а цыгарэтны дым. А той дымок, які ад цыгарэты, ён жа сам сыходзіць…
Як ужо закранулі эротыку, скажу, што асобныя сцэны выпісаны няблага (там, дзе не кураць падчас сэксу)) Але што здзіўляе і абурае трохі: герой пераключаецца на сваю галаву, у якой там нешта зноў страляе, свае пачуцці і адчуванні – амаль да бяспамяцтва. А кажуць: нельга мужчыне цалкам адключацца), кантраляваць сітуацыю варта.
Гісторыя з ваўчыцай – гэта асобны момант, канешне. Хай будзе, не станем яго чапаць, помніцца, пра хвост, якім ваўчыца дапамагала цягнуць дрэва, я вам казаў. Зубамі цягне звер. Задам. А хвост адарваць лёгка. Дык вось, я пра іншае: ваўчанят зімой не бывае. Яны вырастаюць дагэтуль.
І яшчэ прыкрасці: вяртанне дамоў. Герой так многа часу быў невядома дзе. Нікому з родных ні слоўца пра сябе. Дазволю сабе доўгую цытату:
Маці якраз збіралася на першую, ранішнюю дойку, калі я зайшоў у хату. Для кароў ніякіх свят не існавала, бо даіць іх патрабавалася штодня без выхадных, як і для даярак. Менавіта даяркай працавала маці на ферме і, выглядала на тое, што кароў сваіх любіла больш за родных дзяцей, бо прападала там суткамі за сімвалічны заробак, які і той не плацілі, па які даводзілася ісці да старшыні калгасу і кланяцца, каб яго ёй далі ў крэдыт. Па ўсім відаць, прыехаў я дарэмна. Маці сышла, бацька хроп (свята ўдалося аднаму яму), сястра спала, а брат на той час адбываў першы свой, паўгадовы, турэмны тэрмін у Жодзіна. Нікому не патрэбна была мая прысутнасць, ні з кім я не мог падзяліцца сваім болем з-за страты Насці і атрымаць маламальскую падтрымку
Ёсць у гэтым моманце асабліва нарцыстычнае ў героя. Ні слоўца ён маці, ні пра пачуцці яе. Ці павіталіся хоць? Герой дакарае родных: чаму мяне не шкадуеце? А ён сам, знікшы на такі час, каго-небудзь пашкадаваў? Згадаў пра маці? І дзеля каго працуе маці? Бо проста каровак любіць? Прабачце, спадар Мікола, гэта – ні ў якія вароты.
Памылку – “маламальскую” – бачыце?
І на заканчэнне. Мы дамовіліся: гэта мастацкі твор. Тады ніякія “так і было!” не прымаюцца, і не прымуцца. Мастацкая праўда – не праўда жыцця.
Зрабіць аўтафікшн? Можна.
У любым выпадку я прачытаў… скажам так, накід рамана. Дзе запісана ўсё ўсякае, што ўспомнілася па тым ці іншым выпадку. Дзе падрабязна і з адступленнямі. Цяпер, маё меркаванне, трэба сесці і прывесці ўспаміны ў парадак. Добры б аўтафікш атрымаўся, далібог. Каб толькі менш увагі на сябе, а больш на акаляючы свет. Бо той час быў цікавым… І шкада будзе такіх згадак пра яго, калі яны застануцца ў такім выглядзе.
Ну і пра назву. Прабачце, ніякі ваш герой не вольны птах. Ён у ланцугах свайго непамернага эга, ён у сваіх комплексах, бы ў клетцы. Ніякай волі ён не бачыць і не адчувае. І не імкнецца да яе, дарэчы. Не бачна гэтага.
Фінал… прыгожы. Праўда. Толькі б я зменшыў накал Насцінага захаплення і прароцтва. Спакайней каб…
UPD Калі ж вы ставілі перад сабой задачу паказаць героя менавіта такім – самазакаханым, тады ў вас… атрымалася выдатна (за выключэннем пералічаных заўваг, скажам, тэхнічнага плану). Але ў такім выпадку не хапае ў тэксце, у самым фінале, асэнсавання гэтага самім героем. Ён вызваліцца і стане вольным птахам тады, калі зразумее і прыме сваю сутнасць. Каб змяніць. Сон-мроіва з Насцяй дзеля гэтага вельмі падыходзяць. Адзін абзац, два-тры сказы – і ўсё зайграе па-іншаму.
Ну вось, здаецца ўсе моманты, на якія хацеў звярнуць вашу ўвагу, спадар Мікола.
В. Г.